За п’ять хвилин до вечері кіт уже сидить біля миски. Він не бачив годинника й не отримував повідомлення на телефон. Але щойно господар заходить на кухню, починається концерт.
В іншій квартирі собака підводиться з лежанки й іде до вхідних дверей. Людина ще не повернулася з роботи. Проте за кілька хвилин у під’їзді справді лунають знайомі кроки.
А третя тварина, залишена вдома на кілька годин, зустрічає господаря так, ніби він повернувся з навколосвітньої подорожі.
Виникає дивне запитання: звідки вони знають?
Людина живе в календарях, годинах і хвилинах. Ми пам’ятаємо вчорашню розмову, плануємо завтрашню поїздку, хвилюємося через події наступного тижня. Навіть коли дивимося у вікно, частина нашої свідомості може перебувати десь у минулому або майбутньому. А що відбувається в голові кота, який чекає на вечерю? Чи пам’ятає собака вчорашню прогулянку? Чи здатний улюбленець уявити, що господар повернеться завтра? І якщо ми залишаємо тварину вдома на вісім годин, чи відчуває вона ці вісім годин так само, як ми? Довгий час на подібні запитання відповідали припущеннями. Одні вважали, що тварини живуть виключно теперішнім моментом. Інші приписували їм майже людське розуміння часу.
Сучасні дослідження показують складнішу картину. Коти й собаки не потребують годинника, щоб орієнтуватися в часі. Вони здатні розрізняти часові інтервали, запам’ятовувати окремі події та пристосовуватися до повторюваного розпорядку.
Але це ще не означає, що в їхній свідомості існують наші «понеділок», «завтра» чи «через три години». Щоб розібратися, почнемо з годинника, який працює всередині кожного живого організму.
Годинник, якому не потрібні стрілки
Уявіть, що ви два тижні поспіль прокидаєтеся о сьомій ранку. Одного дня забуваєте поставити будильник, але все одно розплющуєте очі приблизно в той самий час.
Ваш організм не прочитав цифри на телефоні. Він користується внутрішньою системою біологічних ритмів. Такі механізми є й у котів та собак. Добові, або циркадні, ритми регулюють численні процеси: періоди активності й відпочинку, температуру тіла, виділення гормонів та інші фізіологічні функції. Вони не працюють як електронний годинник із точністю до секунди. Їхнє завдання інше: допомагати організму узгоджувати власну діяльність із приблизно 24-годинною зміною дня й ночі.
Важливими сигналами стають світло, темрява, температура, їжа та повторювані події довкілля. У котів це особливо цікаво.
Ми звикли називати їх нічними тваринами. Але багато домашніх котів демонструють підвищену активність у сутінках, поблизу світанку та заходу сонця. Це пов’язано з еволюційною історією виду, адже чимало дрібних тварин, на яких полюють коти, також активні в ці періоди.
Проте домашній кіт не живе за одним незмінним природним розкладом. У 2025 році дослідники опублікували роботу, в якій за допомогою акселерометрів вивчали добову активність котів, що жили групою. Вони виявили, що піки активності тварин збігалися з втручаннями доглядачів: годуванням, прибиранням та іншими щоденними процедурами.
Тобто людський розпорядок теж стає частиною котячого дня. Інші дослідження показували, що коти, які живуть поруч із людьми, можуть пристосовувати свою активність до їхньої присутності. При цьому природні сутінкові ритми не обов’язково зникають. Можливо, тому один домашній кіт о п’ятій ранку вже вимагає сніданок, а інший спокійно спить до дев’ятої разом із господарем. Обидва залишаються котами. Просто їхній спосіб життя відрізняється.
У собак добові ритми теж взаємодіють із розпорядком родини. Ранкова прогулянка, годування, відпочинок, повернення господаря, вечірня активність – усе це може формувати передбачувану послідовність подій.
Собака не обов’язково знає, що зараз 18:30. Але його організм може бути звиклим до того, що приблизно в цей період починаються певні події. І тут є тонка різниця.
Очікувати повторюваної події – не те саме, що розуміти абстрактний час.
Людина може подивитися на годинник і вирішити: до зустрічі залишилося сорок хвилин, отже, ще можна випити кави. У собаки немає підтвердженої здатності оперувати часом у такому вигляді. Зате є біологічні ритми, пам’ять і здатність помічати закономірності. Іноді цього цілком достатньо, щоб чекати біля дверей раніше за господаря.
Чи відрізняє собака п’ять секунд від п’ятнадцяти?
Коли люди запитують, чи розуміють тварини час, зазвичай мають на увазі відразу кілька різних здібностей.
Перша – відчувати добовий ритм. Друга – розрізняти тривалість подій. Третя – пам’ятати, що щось відбулося раніше.
Четверта – передбачати майбутні події. Ці здібності пов’язані, але не тотожні. І саме друга з них добре піддається лабораторним експериментам.
У 2019 році вчені опублікували дослідження Weber’s Law and the Scalar Property of Timing: A Test of Canine Timing. Собаки виконували завдання, у яких потрібно було розрізняти короткі та довгі світлові сигнали. В окремих умовах досліду порівнювали інтервали 0,5 і 2 секунди, в інших – 1 і 4, 2 і 8, а також 4 і 16 секунд.
Тварини навчалися відповідати по-різному залежно від тривалості світлового сигналу. І вони справді могли відрізняти короткі інтервали від довгих.
Коли дослідники давали проміжні за тривалістю сигнали, відповіді змінювалися закономірно: що ближчим був інтервал до короткого або довгого зразка, то ймовірнішим ставав відповідний вибір.
Це важливий результат. Він показує, що часова тривалість може бути інформацією, яку собака використовує для прийняття рішення. Але експеримент не доводить, що пес подумки промовляє: «Минуло чотири секунди». Не доводить він і того, що чотири години самотності собака переживає за тим самим механізмом, що й чотири секунди лабораторного сигналу.
У науці про поведінку важливо відокремлювати те, що тварина здатна виконати в експерименті, від припущень про її внутрішній досвід.
Це особливо стосується популярного твердження, що час для собак нібито плине швидше або повільніше, ніж для людей. Іноді в інтернеті зустрічаються навіть точні співвідношення: одна людська година дорівнює кільком собачим. Але такі формули не мають надійного наукового обґрунтування.
Існують дослідження часової чутливості, уваги, швидкості обробки сенсорної інформації та поведінкових реакцій. Проте з них не можна просто вивести коефіцієнт, за яким потрібно множити людські хвилини. Навіть у людей суб’єктивне відчуття часу непостійне. П’ять хвилин у черзі можуть здаватися довшими за пів години цікавої розмови. Страх, захоплення, нудьга й очікування впливають на наше переживання тривалості.
Чи існує подібна суб’єктивна мінливість у котів і собак? Це цілком можливе наукове питання. Але безпосередньо запитати тварину, скільки тривав її особистий досвід, ми не можемо. Тому чесна відповідь звучить так: собаки здатні розрізняти певні часові інтервали, але ми не знаємо точно, як ці інтервали суб’єктивно переживаються.
Для котів також є дані про часову організацію поведінки, хоча досліджень, які безпосередньо порівнюють котяче й людське відчуття тривалості, недостатньо. Отже, говорити, що тварина взагалі не відчуває часу, неправильно. Але й давати їй уявний годинник на лапу поки зарано.
Чи пам’ятає кіт учорашній день, а собака – те, що зробив годину тому?
Тут ми підходимо до питання, яке довгий час вважалося майже виключно людським. Що означає пам’ятати минуле?
Людина може пригадати подорож, відновити послідовність подій, згадати запах кави в маленькому кафе й навіть подумки повернутися до власних відчуттів. Таку пам’ять про особисті події називають епізодичною.
Але як перевірити її в тварини, яка не здатна розповісти, що робила вчора?
Дослідники шукають поведінкові ознаки того, що тварина запам’ятала конкретну подію, навіть коли під час цієї події не очікувала майбутньої перевірки. Це називають епізодоподібною пам’яттю.
У 2017 році група японських учених опублікувала дослідження пам’яті домашніх котів. У ньому взяли участь 49 тварин. Під час одного з експериментів котам пропонували кілька контейнерів, частина з яких містила їжу. Тварини могли поїсти лише з певних ємностей, після чого їх на деякий час прибирали. Коли котів повертали до контейнерів, вони демонстрували поведінку, яка свідчила про використання інформації щодо того, де раніше була їжа та з яких ємностей вони вже їли.
Найцікавіше: тварини не отримували прямого завдання запам’ятати цю інформацію для майбутнього тесту. Вони просто досліджували середовище, а потім могли використати наслідки попереднього досвіду.
Результати опубліковані в журналі Behavioural Processes у роботі Use of incidentally encoded memory from a single experience in cats.
Це вагомий аргумент проти уявлення, що кіт живе лише останні кілька секунд. Але чи означає він, що тварина подумки згадує вчорашній сніданок так само, як людина? Ні, цього дослідження недостатньо для такого висновку. Воно показує здатність зберігати й використовувати інформацію про окремі минулі події. Але не розкриває всього суб’єктивного досвіду спогадів.
У собак науковці пішли іншим шляхом. У 2016 році дослідниця Клаудія Фугасса разом із колегами опублікувала роботу в журналі Current Biology. Собак навчали повторювати дії людини за спеціальною командою. Потім змінювали умови так, щоб тварини не очікували необхідності відтворювати побачене. Після певної затримки їх несподівано просили повторити попередню дію. І собаки могли це зробити.
Дослідники розцінили результати як свідчення епізодоподібної пам’яті щодо чужих дій.
У 2020 році в іншому експерименті вивчали здатність собак пригадувати вже власні дії. Після навчання тварини могли повторити певну попередню поведінку на вимогу, зокрема після затримок від кількох секунд до години.
Це ще одна важлива підказка щодо складності собачої пам’яті. Собака може зберігати інформацію не лише про те, де лежать ласощі, а й про те, що робив сам. Утім, залишається фундаментальне питання: чи переживає він власний спогад як повернення в минуле, подібне до людського? Поки ми цього не знаємо. І, можливо, саме тут проходить одна з найцікавіших меж між поведінковими експериментами та дослідженням свідомості.
Можна довести, що тварина пам’ятає інформацію. Набагато складніше довести, як саме вона усвідомлює факт пригадування.
Але одна річ уже зрозуміла. Твердження «тварини не пам’ятають минулого» не витримує зіткнення з сучасними науковими даними. Пам’ятають. Питання лише в тому, як організовані ці спогади та наскільки вони схожі на наші.
Чому собака чекає біля дверей ще до повернення господаря
Один із найдивовижніших домашніх сюжетів виглядає так. Щовечора приблизно о шостій собака підводиться, проходить у коридор і лягає навпроти дверей. Господар повертається через десять хвилин. Спочатку здається, що це збіг. Але поведінка повторюється кілька днів поспіль.
Можна було б сказати, що собака знає час. Проте звідки саме він отримує інформацію? Є кілька можливих механізмів.
Перший ми вже розглянули: добові біологічні ритми. Якщо подія повторюється приблизно в один час, організм може налаштовуватися на відповідну частину дня.
Другий – навчання через повторювані сигнали. Припустімо, щодня перед поверненням господаря вулицею проїжджає знайомий автобус. Або в сусідній квартирі починають готувати вечерю. Або хтось із членів родини саме в цей час вимикає телевізор і встає з дивана. Людина може навіть не помічати цих дрібниць. Для собаки ж вони поступово стають частиною послідовності, після якої відчиняються двері.
Третій можливий механізм пов’язаний зі слухом. Собаки здатні помічати звуки, які ми не розрізняємо або не вважаємо важливими.
Знайомий автомобіль, кроки на сходовій клітці, звук ліфта чи дверей під’їзду можуть повідомляти про наближення людини раніше, ніж вона сама зайде до квартири.
Існує й популярна гіпотеза, пов’язана із запахами. Собачий нюх дозволяє отримувати надзвичайно багато інформації про довкілля. Теоретично поступова зміна концентрації знайомих запахових речовин могла б бути додатковою підказкою про час, що минув після певної події.
Але важливо не перетворювати цікаве припущення на доведений факт.
Надійних експериментальних доказів, що собаки визначають час повернення господаря саме за зменшенням концентрації його запаху, поки немає.
Запах у квартирі залежить від вентиляції, температури, матеріалів, руху повітря та багатьох інших чинників. Тому проста схема «запах зменшився наполовину – минула половина робочого дня» не є науково встановленим механізмом.
І все ж питання залишається захопливим. Можливо, собака використовує одразу кілька підказок. Йому не потрібно покладатися виключно на внутрішній годинник.
А кіт? Котяча поведінка також може бути дуже точно прив’язана до людських звичок. Наприклад, кіт знає, що після першого ранкового сигналу будильника людина ще лежить у ліжку. Після другого – підводиться. Потім іде на кухню. І ось уже тварина чекає біля дверей кухні після першого сигналу.
Це не обов’язково означає, що вона розуміє, котра година. Вона може знати послідовність подій. Ми, люди, теж часто користуємося подібними механізмами. Наприклад, можемо зрозуміти, що наближається вечір, за кольором світла у вікні, шумом транспорту й звичайною втомою.
Різниця в тому, що за бажанням можемо перевірити свої здогадки за годинником. У кота такого інструмента немає. Але його повсякденне життя від цього не обов’язково стає хаотичним.
Навпаки, повторюваність подій може створювати дуже передбачуваний світ навіть без жодних цифр.
Що відчуває тварина, коли ми йдемо на роботу на вісім годин
Мабуть, це найособистіша частина всієї історії. Ми зачиняємо двері й вирушаємо у своїх справах. Їдемо в транспорті, працюємо, спілкуємося, обідаємо, читаємо повідомлення. За день відбувається десятки подій. А що в цей час робить собака? Чи розуміє він, що ми повернемося? Чи здатен відрізнити пів години самотності від чотирьох? І чи означає бурхлива зустріч, що весь день він страшенно страждав?
У 2011 році дослідниці Тереза Рен і Лінда Кілінг опублікували роботу, присвячену тому, як тривалість самотності впливає на поведінку собак. У дослідженні взяли участь 12 домашніх собак без відомих проблем, пов’язаних із розлукою.
Тварин залишали вдома на різні періоди: пів години, дві години та чотири години. Їхню поведінку записували на відео, зокрема перед виходом господаря та після його повернення. Результати виявилися цікавими.
Протягом більшої частини часу без людини собаки переважно відпочивали. Дослідники не виявили істотних відмінностей у поведінці під час відсутності господаря, які б однозначно свідчили про постійне зростання дискомфорту.
Але після повернення людини картина змінювалася.
Після довших періодів самотності собаки активніше вітали господарів: частіше демонстрували рухи хвостом, облизування, струшування тіла та прагнення фізичного контакту.
Виходить, тривалість відсутності людини впливала на поведінку тварин.
Проте авторки не змогли визначити, чи собаки безперервно усвідомлювали тривалість розлуки, чи її наслідки проявлялися лише в момент возз’єднання. Це надзвичайно важливе уточнення.
Не можна просто сказати: «Пес сильніше радіє після чотирьох годин, отже, усі чотири години він сумував». Так само неправильно робити протилежний висновок: «Він спав, отже, зовсім не відчував самотності». Відпочинок і емоційний стан – не тотожні речі.
До того ж у дослідженні було лише 12 собак без відомих проблем розлуки. Його результати не можна автоматично переносити на всіх тварин, особливо на собак із сепараційною тривогою.
Тварина, яка боїться залишатися сама, може починати панікувати вже після перших сигналів про майбутній вихід господаря. І справа не обов’язково в кількості годин. Важливим може бути сам факт розлуки. Натомість інший собака спокійно відпочиває кілька годин, а потім із задоволенням вирушає на прогулянку після повернення людини. Тому універсальна формула «собака витримує рівно стільки-то годин» не описує реальних потреб усіх тварин.
Вік, здоров’я, попередній досвід, темперамент, фізіологічні потреби й умови утримання мають велике значення.
Якщо собака важко переносить самотність, допомагає поступове навчання, а не спроба привчити його терпіти щораз довшу паніку. Ми вже розбирали це в матеріалі «Як привчити собаку залишатися вдома самому».
А що відбувається з котами? Тут теж не варто спиратися на старий стереотип, що кіт абсолютно незалежний і ніколи не сумує за людиною. Коти можуть формувати соціальні зв’язки, розпізнавати знайомих людей і демонструвати зміни поведінки під час їхньої відсутності. Але конкретні реакції дуже різні.
Один кіт спокійно відпочиває більшу частину дня. Інший починає голосно нявкати після виходу господаря. Третій стає менш активним, змінює звички харчування або шукає контакту після повернення людини.
Іноді причиною є стрес, іноді – недостатня активність або зміни звичного середовища. Не можна ставити діагноз лише за тим, що кіт зустрічає господаря біля дверей. Особливо важливо враховувати розлуку на кілька днів. Коли людина їде у відпустку, тварина може зіткнутися не тільки з відсутністю знайомої людини, а й зі зміною годування, ігор, запахів, звуків або навіть самого місця проживання.
Тому рішення, кому залишити кота на час відпустки, варто приймати з урахуванням звичок конкретної тварини.
І тут ми знову повертаємося до питання часу. Можливо, для домашнього улюбленця важлива не лише тривалість нашої відсутності. Важливо, наскільки передбачуваним залишається світ, коли нас немає поруч.
Чому знання про час змінює ставлення до домашніх тварин
Спробуймо подивитися на звичайний день із позиції тварини. Вранці людина прокидається. Незабаром з’являється їжа. Потім починаються збори, знайомі звуки й запахи. Господар виходить. Через певний час змінюється освітлення. На вулиці стає більше шуму. У сусідній кімнаті вмикається побутова техніка. Нарешті з’являються звуки, які передують поверненню людини.
Увечері відбувається прогулянка або гра. Потім приходить час відпочинку. Це можна сприймати як просту послідовність. А можна побачити складну систему орієнтирів, за допомогою якої кіт або собака передбачає найближчі події. Передбачуваність не означає, що життя повинно бути розписане до хвилини. Немає необхідності щодня починати гру рівно о 19:03. Але загальна послідовність знайомих подій часто допомагає тваринам почуватися впевненіше. Особливо це важливо в періоди змін.
Наприклад, родина переїжджає до іншої квартири. Для людини змінюється адреса, меблі, вигляд із вікна. Для кота одночасно можуть зникнути майже всі знайомі просторові й часові орієнтири. Де тепер лежанка? Звідки з’являється їжа? Коли приходить людина? Де можна безпечно сховатися? Збереження знайомих ритуалів, запахів і послідовності щоденних подій може допомагати тварині поступово пристосуватися.
Інший приклад – літній собака, який починає губитися у власному будинку. Іноді це пов’язано не лише зі змінами слуху чи зору. У старших собак може розвиватися синдром когнітивної дисфункції, який здатний порушувати сон, орієнтацію та добові ритми.
Тварина, яка раніше спала вночі, може почати ходити кімнатами, прокидатися й проявляти занепокоєння.
У такій ситуації проблема вже не зводиться до звичайної зміни режиму. Потрібен ветеринарний огляд і комплексна оцінка здоров’я.
Про подібні зміни ми розповідали в матеріалі «Коли старий собака починає губитися у знайомому домі». Але є й зовсім прості висновки, які стосуються здорових тварин. Не варто різко змінювати розпорядок лише тому, що людині він здається неважливим. Корисно залишати улюбленцю можливість самостійно обирати активність і місце відпочинку, забезпечувати безпечне середовище та достатньо фізичного й розумового навантаження.
Собаці потрібні прогулянки, соціальна взаємодія, можливість досліджувати запахи й відпочивати.
Котові – місця для усамітнення, ігри, дослідження простору, передбачуваний доступ до ресурсів та можливість проявляти природну поведінку. Якщо потрібно змінити час годування або прогулянок, для чутливих тварин краще робити це поступово. Але й надмірна жорсткість не потрібна. Мета не в тому, щоб зробити життя кота чи собаки заручником розкладу. Мета – створити умови, у яких тварина має зрозумілі орієнтири й водночас достатньо свободи.
І є ще одна думка, яка змушує по-іншому подивитися на наші щоденні стосунки. Ми часто оцінюємо час за кількістю виконаних справ. Сьогодні було вісім зустрічей, дві поїздки, десяток телефонних розмов. День минув швидко.
Для домашньої тварини той самий день міг складатися з зовсім інших подій: ранкової прогулянки, незнайомого запаху під дверима, сну на сонячній плямі, короткої гри та повернення господаря.
Ми не можемо виміряти, наскільки довгим або коротким суб’єктивно здавався їй цей день. Але можемо зробити його насиченим безпечними й цікавими можливостями. І, можливо, це набагато важливіше за спробу перевести собачі години в людські.
Увечері кіт знову сидітиме біля миски. Собака чекатиме біля дверей. А ви, повернувшись із роботи, подивитеся на годинник і здивуєтеся, як швидко минув день.
Ми звикли вважати час чимось однаковим для всіх. Шістдесят секунд залишаються шістдесятьма секундами незалежно від того, хто їх переживає. Але суб’єктивне життя не вимірюється лише секундоміром. Наука вже показала, що коти й собаки мають складнішу пам’ять та часові здібності, ніж їм довго приписували.
Водночас ми поки не знаємо, чи здатні вони згадувати власне минуле й уявляти майбутнє так само, як люди. І в цьому немає нічого дивного. Навіть людське переживання часу залишається однією з найскладніших тем нейронауки.
Можливо, ваш собака не знає, що ви повернетеся за три години. Можливо, кіт не уявляє завтрашнього ранку так, як це робите ви. Але вони запам’ятовують події, вчаться передбачати повторювані ситуації й пристосовують власне життя до нашого. І коли собака вчергове чекає біля дверей, а кіт займає місце поруч із вами ввечері, це не обов’язково історія про надприродне передчуття. Це може бути історія про пам’ять, досвід, звички та зв’язки, які формуються протягом спільного життя.
У нас із тваринами може не бути однакового уявлення про час. Але ми точно поділяємо один час на двох. І те, чим ми його наповнюємо, має значення.